Глава 2. Чорничний рай у пеклі

Глава 2. Чорничний рай у пеклі

Кремінь не народжується в тиші — він гартується під ударами. І якщо ранок у Затишші пахнув обманом біля молоковоза, то липень пах липким, солодкуватим і водночас терпким ароматом чорниці. Для Алекса цей запах назавжди став запахом першої дорослої відповідальності... і першого, найчистішого болю, який пізніше назвуть коханням.

Ліс не зустрічав їх прохолодою. У низинах Полісся повітря стояло нерухомо, важке й задушливе, просякнуте випарами боліт. Комари й мошка не просто кусали — вони забивалися в ніздрі, лізли під повіки, перетворюючи кожен рух на катування. Спина Алекса перетворилася на одну суцільну натягнуту струну, яка, здавалося, ось-ось лусне від безкінечних поклонів кущам.

Руки... Пальці Алекса були синювато-чорними, сік ягід в’їдався в пори так глибоко, що шкіра здавалася обвугленою. Але він не помічав ані болю в попереку, ані свербежу від укусів, поки поруч, за кілька метрів, миготіла світла хустка Марини.

Марина була єдиною яскравою плямою в цьому задушливому, ворожому лісі. Коли вона випростовувалася, щоб перевести подих, і всміхалася йому покусаними, посинілими від ягід губами, Алексу здавалося, що липкий піт перетворюється на прохолодну росу. Вона була тендітною, але дивовижно витривалою — справжня поліська дівчина, чия краса розквітала не в салонах, а всупереч цій бідності.

— Ще два кошики, Льош, і досить на сьогодні? — запитувала вона, витираючи лоба тильним боком долоні, залишаючи на шкірі темні розводи. У її очах, втомлених, але сповнених ніжності, Алекс бачив своє спасіння.

Вони сідали на повалену сосну, ділячи одну окрайку хліба на двох. У ці хвилини ліс навколо затихав, і існували лише вони.

— Відслужу, Маришко, — тихо говорив Алекс, дивлячись кудись крізь сосни, у те майбутнє, яке він уже будував у своїй голові. — Армія — це швидко. Повернуся, ти якраз школу закінчиш. Поїдемо в місто, зачепимося. Я столярувати вмію, меблі зберу, руки на місці. Дім збудуємо. Такий, щоб у ньому не телевізор замість життя був, а справжнє життя. Розумієш? Щоб ніхто не смів нам вказувати, як дихати.

Марина притискалася до його плеча, і її тепло прошивало його наскрізь сильніше за будь-яке напруження. У той момент вони обоє вірили, що їхнє кохання — це щит. Що воно сильніше за корупцію в районі, сильніше за вічне безгрошів’я і цей безкінечний ліс, який поглинав їхні сили день за днем. Алекс гладив її волосся своїми чорними, «обвугленими» пальцями, і в цьому жесті було більше трепету, ніж у всіх романах світу.

Та фінал дня неминуче повертав їх на землю.

На околиці лісу, в хмарі пилу, стояв старий мікроавтобус із волинськими номерами. Скупник із Луцька — сухий, жилавий чоловік із бігаючими очима — приймав ягоду так, ніби робив велику ласку. Терези в нього були «хитрі», підкручені так само вправно, як і його совість, а ціна щодня падала під приводом «затоварення в Польщі».

Алекс здавав результат їхнього з Мариною десятигодинного пекла. Десять годин на колінах у болоті, під хмарами мошкари, перетворювалися на кілька зім’ятих, брудних купюр. Скупник недбало жбурляв їх, навіть не дивлячись хлопцеві в обличчя.

Алекс брав гроші. Вони пахли лісом, чорницею й глибоким, пекучим приниженням. Але він стискав їх у кулаці так міцно, що біліли кісточки пальців. Це були не просто гривні. Це були цеглини для їхнього майбутнього дому, тканина для його весільного піджака й її нової сукні.

Він дивився на спину скупника, що йшов геть, і всередині нього знову ворушився той самий кремінь. Він мовчав. Але в душі вже пообіцяв Марині: настане день, коли він сам встановлюватиме правила гри. І в його світі терези будуть чесними, а за піт і сліди на руках люди отримуватимуть не жалюгідні крихти, а гідне життя.

Поки що він просто брав Марину за руку, і вони йшли додому крізь засинаючий ліс, залишаючи позаду ще один день своєї вкраденої юності.