Розділ 10. Смарагд і повернення

Роман «Той, хто вміє мовчати»

Розділ 10. Смарагд і повернення

Епіграф:

«Подарунки мають дивну властивість:

 розумні люди оцінюють не їхню ціну,

а те, наскільки точно в них вгадали душу.

Решта ж дивиться на цінник.»

Відчуй атмосферу   через  відео

Київське життя поступово увійшло в той упевнений ритм, який зазвичай з’являється в людини після першої зарплати й першого відчуття, що долю можна трохи підштовхнути ліктем.

Удень Алекс збирав меблі.

Увечері виховувався в Нінель.

Між цими двома заняттями й минала його столична біографія.

У меблевому цеху його вже вважали людиною дивною, але корисною.

Юра й Санек остаточно перестали сміятися з його звички тричі перекручувати петлі.

Практика показала, що після шаф Романовського клієнти чомусь переставали телефонувати з істеричними вимогами й погрозами викликати телебачення.

— Слухай, Льохо, — задумливо сказав одного разу Санек, спостерігаючи, як Алекс із хірургічною точністю регулює дверцята шафи. — Чого ти так стараєшся? Це ж офісні меблі, а не космічний корабель.

Алекс випростався.

Подивився на шафу.

Потім на Санька.

— Різниця між хорошим майстром і халтурником, — спокійно сказав він, — починається з міліметра.

Юра замислився.

Він ніколи раніше не зустрічав людину, яка говорила про меблеві петлі так, ніби це питання національної безпеки.

Поступово вплив Алекса поширився на весь цех.

Люди стали менше кричати.

Охайніше працювати.

І навіть протирати інструмент.

Для вітчизняного виробництва це вже нагадувало промислову революцію.

Увечері Нінель продовжувала перетворювати колишнього сільського хлопця на людину, здатну впевнено сидіти в дорогому кабінеті й не плутати коньяк із компотом.

Вона навчала його головного мистецтва великого міста — виглядати спокійним навіть тоді, коли всередині в тебе лише проїзний квиток і філософські сумніви.

— Запам’ятай, Алекс, — казала Нінель за вечірнім чаєм. — Справді багаті люди не люблять метушні. Якщо людина надто голосно демонструє свій успіх — значить, вона зовсім недавно почала ним користуватися.

Після таких розмов Алекс дедалі частіше мовчав із виразом обличчя людини, якій відомі неприємні державні таємниці.

Це справляло враження.

Навіть Іван Іванович почав розмовляти з ним шанобливіше.

Перед поїздкою додому Алекс вирішив купити подарунки.

Він підійшов до справи серйозно.

З тією зосередженістю, з якою досвідчені дипломати ділять спірні території.

На Хрещатику він зайшов до бутика.

Продавчиня відразу попрямувала до нього з професійною усмішкою людини, готової продати навіть повітря в подарунковій упаковці.

Та Алекс уже побачив сукню.

Темно-смарагдову.

Спокійну.

Шляхетну.

Саме такого кольору були очі Раї в ті хвилини, коли вона дивилася на нього без своєї звичної тривоги.

— Беру, — коротко сказав Алекс.

— Вам запакувати?

— Це сукня, а не оселедець.

Продавчиня знітилася.

Алекс же подумки відзначив, що хороший костюм справді відкриває перед людиною несподівані горизонти.

Для Нінель він купив величезний букет червоних троянд.

Отримавши квіти, Нінель подивилася на нього так, ніби остаточно затвердила його кандидатуру на посаду порядної людини.

— У тебе хороша основа, Алекс, — сказала вона. — Головне — не почни одного дня носити золоту сорочку й розмовляти про криптовалюту.

Алекс пообіцяв триматися.

Подарунки для родини він обирав довго.

Батькові — професійний набір інструментів.

Такий набір міг викликати повагу навіть у суворих чоловіків, які все життя вважають найкращим інструментом молоток і міцне слівце.

Матері — шовкову хустку.

Ніжну.

Гарну.

Абсолютно не схожу на ті речі, які зазвичай потрапляли до Затишшя разом із гуманітарною допомогою та передвиборчими обіцянками.

Для діда Жоржа Алекс знайшов дорогий шкіряний несесер для гоління.

Річ мала такий вигляд, ніби її власник щонайменше двічі пережив зміну політичного ладу й жодного разу не втратив самовладання.

А для пані Зосі він купив кашеміровий палантин кольору припорошеної троянди.

Це був уже не подарунок.

Це була тонка дипломатія.

Алекс чудово розумів: жінки на кшталт пані Зосі особливо цінують не ціну речі, а точність влучання в настрій.

Що впевненіше Алекс почувався в Києві, то сильніше його тягнуло назад, до Затишшя.

Так колишні провінціали зазвичай повертаються додому — з новою ходою, дорогими пакетами й ретельно прихованим бажанням показати всім, що життя все-таки може повернутися обличчям.

Перед від’їздом Іван Іванович викликав його до кабінету.

— Ну що, Романовський, — сказав він, вистукуючи пальцями по столу. — Бачу, буде з тебе толк.

Для Івана Івановича це була майже державна нагорода.

Алекс спокійно потиснув йому руку.

Та всередині відчув те приємне холодне відчуття, яке буває в людини, що вперше усвідомила власну цінність.

Увечері він складав валізу.

Обережно пакував подарунки.

Перевіряв документи.

Рая сиділа поруч і спостерігала за ним із тим особливим виразом, який з’являється в жінки тоді, коли вона починає розуміти: поруч із нею чоловік, який одного дня зайде дуже далеко.

Закривши валізу, Алекс подивився в дзеркало.

За останній місяць обличчя змінилося.

Зникла сільська настороженість.

З’явилася впевненість.

Спокійна.

Важка.

Майже небезпечна.

Тепер до Затишшя повертався вже не просто колишній солдат.

Туди їхала людина, яка почала будувати власну імперію.

Поки що невелику.

Але, як відомо, більшість великих статків починається з правильно зібраної шафи й вчасно купленого костюма.

Слово від автора:

Я переконався, що впевненість у собі формується з повсякденних речей.

Хороший костюм міняє ходу, а ідеальний порядок у домі — структурує думки.

Свої меблі в кімнаті ви бачите вранці перед початком кожного дня. Коли одяг висить бездоганно, коли ліжко зручне, а кожна дрібниця лежить на своєму місці — ви отримуєте той самий правильний заряд енергії.

Впевненість у собі формується з повсякденних речей.

Отримаєте той самий правильний заряд енергії від вигляду своїх меблів з сайтом https://obstanovka.com.ua/

Читати далі

Головна сторінка - - - -Попередня сторінка - - - - Наступна сторінка