Розділ 15. Гниле дерево і сталевий кремінь

Роман «Той, хто вміє мовчати»

Розділ 15. Гниле дерево і сталевий кремінь

Епіграф:

«Щойно в тебе щось починає виходити,

одразу знаходяться ті, хто хоче допомогти.

Одні —піднятися поруч.

Інші —закопати глибше.

Не плутай перших із другими.»

Відчуй атмосферу   через  відео

Запах дорогого тютюну, яким був просякнутий кабінет Віктора Степановича Васнецова, ще довго тримався на піджаку Алекса, наче орден за бойові заслуги в меблевій промисловості.

У правій кишені лежав чек, здатний викликати нервовий тік у будь-якого бухгалтера районного масштабу, а в лівій — блокнот із планами завоювання столичного меблевого ринку.

Але щойно Алекс увійшов до офісу фірми Івана Івановича, як відчув знайомий кожній успішній людині протяг колективної любові.

Любов ця, як відомо, має досить дивну природу. Поки людина бідна, її лагідно називають «нашим хлопцем». Варто їй заробити трохи більше за інших — і її вже починають вивчати з такою ж увагою, з якою санітарний лікар оглядає підозрілу ковбасу.

У відділі продажу стояла тиша. Та сама особлива тиша, яка з'являється в установах не перед роботою, а перед інтригою.

Юра з виглядом державного мислителя розглядав монітор.

Саньок надзвичайно зацікавився степлером.

Навіть кавоварка булькала якось докірливо.

Тільки Ігор, старший менеджер із вхідних клієнтів та вихідних пліток, дозволив собі тонку усмішку людини, в якої всередині вже визрів донос.

— Ну що, Романовський, — промовив він на планерці голосом провінційного прокурора, — кажуть, ти тепер клієнтів лазерним рівнем гіпнотизуєш?

Скоро, мабуть, із рулеткою танцювати почнеш.

Колектив чемно хихикнув.

Ігор був людиною досвідченою.

Він багато років сидів на теплому місці біля телефону й твердо вірив, що справжній бізнес робиться не рухом, а очікуванням.

Головною його професійною навичкою було вміння виглядати зайнятим протягом восьми годин поспіль.

Замовлення Васнецова він теж міг отримати. Але не отримав. Бо при словах «особиста зустріч із власником холдингу» в нього раптом заболіла печінка, спина і, ймовірно, світогляд.

Алекс мовчав.

Мовчання його було неприємним.

Воно не виправдовувалося, не огризалося й не метушилося.

Це було мовчання людини, яка вже зрозуміла просту київську істину: успіх пробачають тільки мертвим.

Через два дні почалися дрібні дива.

Нові заявки Алекса загадково зникали з бази. Документи затримувалися. Виробництво раптом починало плутати розміри. А Юра і Саньок, ще недавно були готові йти з ним хоч на Берлін, тепер розмовляли обережно, як люди, яким уже пояснили, що дружба — це прекрасно, але начальство змінюється.

Тоді Алекс згадав дідову мудрість:

— Гниле дерево в зруб не клади. Але й сокирою махати рано не поспішай. Спочатку зрозумій — це сучок чи вже вся балка трухлявіє.

Наступного дня він запросив Ігоря на обід.

Це був сильний хід.

Людина, яка очікує бійки, завжди губиться, коли їй пропонують борщ.

Вони сиділи в маленькому кафе біля офісу, де котлета по-київськи мала смак колективного минулого.

— Ігоре, — спокійно сказав Алекс, — ти в цьому бізнесі довше за мене. Я це поважаю. Але якщо ми почнемо топити одне одного, фірма перетвориться на меблевий «Титанік».

Ігор насторожився.

— Що пропонуєш?

— Ти знаєш логістику й клієнтів. Я знаю технічну частину. Замість війни можемо заробляти удвох.

Це був удар гідністю, нижче пояса.

Ігор очікував виправдань, істерики чи хоча б взаємної ненависті. Але зіткнувся з найнебезпечнішим типом людини — спокійною.

Він повільно кивнув.

Однак очі його продовжували усміхатися окремо від обличчя.

Після обіду Алекс пішов до цеху.

Юра й Саньок зустріли його з напругою людей, яких уже морально підготували до штрафів, звільнень і корпоративного рабства.

— Чув розмови, — сказав Алекс, — ніби я на вас наживаюся.

Юра крякнув.

Саньок подивився вбік.

— Так ось. Без вас той кабінет був би просто купою дощок.

Він поклав на верстат два конверти.

— Це ваш відсоток із премії. За нічну зміну. Усе по-чесному.

У цеху запала тиша.

Потім Юра шумно видихнув і сказав головне чоловіче слово:

— Ну ти, Льохо…

Це означало повне відновлення дипломатичних відносин.

Саньок навіть шанобливо плюнув у бік сміттєвого відра.

Авторитет було врятовано.

Причому не грошима, а найрідкіснішим явищем у комерційному середовищі — людським вчинком.

Увечері, виходячи з офісу, Алекс упіймав на собі погляд Ігоря.

Погляд був холодний, акуратний і довгий, як бухгалтерська помста.

І тоді Алекс зрозумів ще одну важливу річ.

У Києві мало побудувати хороший будинок.

Треба ще вчасно помітити, хто саме почав прогризати фундамент.

Слово від автора:

Людина взагалі істота дивовижна.

Вона може пів години вибирати помідори, двадцять хвилин — сорочку і три дні — автомобіль. А диван іноді купує за сім хвилин. Побачила красиву картинку, сіла, піднялася і сказала:

— Беремо.

Меблі рідко псують життя одразу.

Вони роблять це культурно.

Спочатку тихенько поскрипують. Потім починають заклинювати. Десь з'являється нерівність, десь відходить шов, а десь диван раптом набуває власної думки щодо того, як саме людина повинна на ньому сидіти.

Ми вважаємо, що дім — це місце, де людина повинна відпочивати від життя, а не продовжувати боротьбу ще й з меблями.

Тому  ми пропонуємо меблів якісні, красиві, зручні та надійні. Без зайвого пафосу. Без фокусів. І, без музичного супроводу у вигляді скрипу після кожного повороту.

Бо справжній затишок починається не з красивої фотографії.

Він починається з речей, яким можна довіряти.

Створіть свій надійний фундамент затишку у вашому домі  з нашим сайтом:

https://obstanovka.com.ua/

Читати далі

Головна сторінка - - - -Попередня сторінка - - - - Наступна сторінка