Розділ 4. Школа життя й армійський обрій

Роман «Той, хто вміє мовчати»

Розділ 4. Школа життя й армійський обрій

Епіграф:

«Справжнє доросле життя починається не з паспорта і не з армії.
Воно починається в ту мить, коли людина розуміє:
свободу їй ніхто не подарує — її доведеться втримати самому.»

Відчуй атмосферу   через  відео

Вересень 2005 року в Затишші настав без жодного ентузіазму.

Картопля вимагала викопування, дрова — складування, а населення — чергових обіцянок по телевізору. Село готувалося до зими з тим виразом обличчя, з яким досвідчений бухгалтер готується до візиту податкової інспекції.

Але для Алекса Романовського осінь мала зовсім інший зміст.

Починався його особистий університет.

Щовечора він сидів у діда Жоржа на терасі, пив чай із важкої склянки в срібному підскляннику й слухав лекції, яких не викладали ні в школі, ні в комерційному технікумі, ні навіть у Верховній Раді.

Чай у діда був міцний, з бергамотом і легким присмаком життєвого цинізму.

— Уяви собі, Льошко, — казав Жорж, постукуючи пальцем по столу, — що в тебе є товар. Усім потрібний. Але ринок закритий, а на вході стоять пси. Що робитимеш?

Алекс замислився.

У школі за такі роздуми зазвичай ставили незадовільні оцінки, зате життя потім охоче підвищувало успішність чоботом.

— Через двері не полізу, — відповів він якось. — Знайду того, хто годує цих псів.

Дід задоволено кивнув.

— Ось бачиш. Уже починаєш розуміти економіку.

Саме тоді Алекс вирішив їхати навчатися до Луцька.

Для села ця подія виглядала майже еміграцією.

Мати хвилювалася.

Батько мовчав.

Сусіди повідомляли, що «місто псує людей», хоча самі при цьому псувалися цілком безкоштовно й без будь-якого міста.

Луцьк зустрів Алекса маршрутками, торгівлею й дивовижною кількістю громадян, переконаних, що саме вони контролюють ситуацію.

Удень він навчався.

Увечері працював у торговельному центрі.

Робота була важка, але надзвичайно пізнавальна. За кілька місяців Алекс дізнався про людську природу більше, ніж шкільний підручник із суспільствознавства за всі роки свого існування.

Він побачив, як продавці обраховують покупців із виразом професійної втоми.

Як вантажники зникають разом із товаром.

Як дрібний начальник, отримавши доступ до складу, миттєво починає поводитися, наче феодал середньої руки.

Особливо Алексові подобалося спостерігати за адміністраторами.

Це були люди, твердо переконані, що бейджик на грудях автоматично робить їх мислителями державного масштабу.

Але Алекс мовчав і спостерігав.

Дід Жорж завжди казав:

— Найнебезпечніша людина — не та, що кричить. Найнебезпечніша сидить тихо й рахує.

Якось на складі залежалася партія дешевої електроніки.

Коробки стояли мертвим вантажем, працівники нудьгували, начальство нервувало, а покупці проходили повз із тією байдужістю, з якою зазвичай проходять повз політичні обіцянки.

Алекс запропонував просту річ.

Частину товару прибрали.

Решту виставили щільніше й повісили табличку:

«Залишилися останні позиції».

Через два дні все розкупили.

Адміністратор дивився на Алекса з тривожною повагою.

Так провінційний фокусник уперше помічає, що його помічник починає розуміти механіку ілюзії.

Дід Жорж, дізнавшись про це, лише усміхнувся.

— Запам'ятай, Льошко: дефіцит — найкращий продавець. Навіть якщо цей дефіцит штучний.

Згодом дід оплатив йому автошколу.

У Затишші водійське посвідчення вважалося документом майже філософським. Воно означало, що людина теоретично здатна будь-якої миті зникнути з навколишньої дійсності.

Коли Алекс уперше сів за кермо, він відчув щось дуже схоже на свободу.

Автомобіль пахнув бензином, пилом і можливістю більше ніколи не повертатися туди, де тобі пояснюють, скільки ти маєш коштувати.

Але в житті Алекса була ще одна тема.

Марина.

Вона поїхала навчатися до Житомира.

Спочатку телефонувала часто.

Потім — рідше.

А потім у її голосі з'явилося нове міське повітря: швидке, розсіяне й трохи чуже.

— Тут усе інакше, Льош, — казала вона. — Людей багато. Усе рухається. Не так, як у нас.

Алекс мовчки слухав.

Він уже навчився розуміти те, чого люди не вимовляють уголос.

Його кохання було серйозним, майже по-селянськи монументальним. Таке кохання передбачає спільний дім, однакові горнятка й спільну старість.

Але міське життя погано переносить монументи.

Йому більше до вподоби тимчасові конструкції.

Восени прийшла повістка.

У Затишші до армії ставилися філософськи.

Одні вважали її школою життя.

Інші — помилкою держави.

Але й ті, й інші проводжали призовників однаково: горілкою, сльозами й порадами, які неможливо застосувати на практиці.

Марина приїхала на проводи.

На вокзалі пахло вугіллям, дешевими парфумами й державною необхідністю.

Вона плакала.

Обіцяла чекати.

Говорила про весілля.

Про майбутнє.

Про те, що все неодмінно буде добре.

Алекс вірив кожному її слову.

Молодість узагалі має дивовижну здатність приймати бажане за дійсне.

Останнім до нього підійшов дід Жорж.

Він не обіймався.

Не метушився.

Просто поклав руки онукові на плечі й уважно подивився йому в очі.

— Слухай уважно, Алекс, — тихо сказав він. — Армія любить робити з людей меблі. Однакові, зручні й без власної думки. А ти меблями не будь. Будь спостерігачем.

Потяг уже шипів парою.

Провідниця вигукувала щось по-державному нерозбірливе.

— Роби те, що кажуть, — продовжив дід. — Але думай по-своєму. Дивися на людей. Запам'ятовуй, чого вони бояться, чого хочуть і за що готові продати душу. Це стане тобі в пригоді значно більше, ніж стройова підготовка.

Він помовчав і додав:

— І ще запам'ятай. Чужа думка про тебе — це не твоя проблема. Головне, щоб ти сам одного дня не став собі огидним.

Потяг рушив.

Марина залишилася на пероні — маленька, розгублена й уже трохи далека.

Дід Жорж стояв нерухомо.

Прямий, мов старий офіцер, який пережив надто багато епох.

Алекс дивився на них із тамбура й розумів: назад уже не повернеться хлопець.

У Затишші залишався Льошка.

А у вагоні їхав чоловік, який одного дня неодмінно навчиться диктувати власні правила гри.

Слово від автора:

На мою думку, головним дефіцитом сьогодення, є дефіцит людяності. Особливо це відчувається у містах. І від цього щемить серце.

В сьогоднішніх реаліях  економіки є дефіцит матеріалу, дефіцит майстрів, які тримають слово, і дефіцит меблів, які робляться на совість, а не для швидкого продажу.

Ми на obstanovka.com.ua не створюємо штучних черг. Наш дефіцит природний — ми просто фізично не беремо в роботу більше замовлень, ніж можемо зробити ідеально. Якщо ви цінуєте  справжню якість — плануйте створення свого інтер'єру заздалегідь.

Забронювати час майстра для створення свого інтер’єру можна тут: https://obstanovka.com.ua/

Читати далі

Головна сторінка - - - -Попередня сторінка - - - - Наступна сторінка