Розділ 2. Чорничний рай

Роман «Той, хто вміє мовчати»

Розділ 2. Чорничний рай

Епіграф:

«Є кохання, яке народжується не під музику й вогні, а серед боліт, утоми та почорнілих від ягід рук.

І саме таке кохання залишає найглибші шрами на серці.»

Відчуй атмосферу   через  відео

Липень на Поліссі був порою особливого народного ентузіазму.

В інших регіонах країни люди в липні їздили на море, смажили шашлики й здійснювали всілякі економічно необґрунтовані вчинки. У Затишші ж населення масово вирушало до лісу.

По чорницю.

Чорниця в ті роки одночасно заміняла місцевим жителям фондовий ринок, банківську систему та віру у світле майбутнє.

Із самого ранку ліс наповнювався зігнутими постатями громадян, які повільно повзали між кущами з таким виразом обличчя, ніби виконували особливо важливе державне завдання.

Ліс був задушливий.

Він не освіжав людину, а методично варив її в болотних випарах. Комарі там водилися великі, цілеспрямовані й, судячи з їхньої поведінки, перебували в профспілці.

Алекс Романовський збирав ягоду вже шосту годину поспіль.

Спина боліла так, ніби її хтось орендував під склад цегли. Пальці почорніли від соку до стану молодого вугілля. Але на всі ці дрібниці життя Алекс звертав уваги не більше, ніж міністр фінансів на сільську медицину.

Бо поруч працювала Марина.

Вона миготіла поміж кущів світлою хусткою, і від цього весь поліський краєвид раптом набував людського змісту.

Марина була дівчиною рідкісної породи.

У містах таких зазвичай називають «природною красунею», хоча насправді це означає лише те, що в родини просто не було грошей на косметику.

Вона випросталася, втомлено потерла поперек і всміхнулася Алексові губами, назавжди забарвленими чорничним соком.

— Льош, може, ще два кошики — і додому? — запитала вона.

У її голосі звучала та особлива втома, яка з'являється в людини лише після десяти годин роботи заради перспективи залишитися бідною.

— Ще трохи, Маринко, — відповів Алекс.

Він говорив тихо, але з інтонацією людини, яка вже подумки складає бізнес-план власного життя.

Вони влаштувалися на поваленій сосні.

З їжі в них були окраєць хліба, цибулина й молодість — річ украй непрактична, але в певному віці вона чудово замінює половину матеріальних благ.

Ліс шумів.

Комарі сумлінно виконували свої службові обов'язки.

Десь удалині сварився грибник.

Але для Алекса в ту хвилину існували лише Марина й та дивна, майже небезпечна надія, яка з'являється в бідних людей тоді, коли вони починають будувати плани.

— Ось відслужу — і поїдемо, — сказав він, дивлячись крізь сосни туди, де, на його думку, знаходилося майбутнє. — У місті зачепимося. Я меблі робити вмію. Руки маю. Не пропадемо.

Він говорив про це з такою впевненістю, ніби вже особисто домовився з долею.

— Збудуємо дім. Нормальний. Щоб жити, а не виживати. Щоб ніхто не смів нам указувати, як дихати.

Марина мовчала й притискалася до його плеча.

У молодості люди взагалі напрочуд легко вірять в архітектурні проєкти щастя.

Особливо коли навколо самі болота.

Алекс обережно гладив її волосся своїми почорнілими від ягід руками.

Руки ці мали такий вигляд, ніби він щойно брав участь у ліквідації невеликої шахтарської аварії, але Марину це анітрохи не бентежило.

Кохання в Затишші взагалі було значно менш вибагливим до естетики, ніж у столиці.

Втім, будь-яка романтика на Поліссі мала одну неприємну властивість — рано чи пізно впиратися в скупника.

Скупник стояв на околиці лісу біля старого мікроавтобуса й приймав ягоду з виглядом людини, яку силоміць змушують багатіти.

Це був сухорлявий громадянин із швидкими очима й терезами дивовижної моральної гнучкості.

Його терези завжди показували менше.

Імовірно, з патріотичних міркувань.

— Польща затоварена, — звично повідомляв він кожному. — Ціна впала.

Ці слова вимовлялися щодня, незалежно від ситуації в Польщі, Україні чи світовій економіці.

Алекс висипав ягоду на приймання.

Десять годин болотної каторги перетворилися на кілька зім'ятих купюр, які скупник кинув йому з тією особливою недбалістю, яку зазвичай демонструють люди, що заробляють на чужій безвиході.

Гроші пахли чорницею, потом і приниженням.

Алекс мовчки взяв їх.

Він уже зрозумів одну важливу річ: бідну людину принижують не тому, що ненавидять. Її принижують просто тому, що так зручніше.

Кісточки пальців у нього побіліли.

Усередині знову ворушився той самий кремінь, який поволі перетворював сільського Льошку на зовсім іншу людину.

Алекс дивився на скупника й думав про те, що колись неодмінно настане день, коли правила встановлюватимуть не люди з фальшивими терезами.

Але вголос він цього не сказав.

У Затишші надто балакучі люди зазвичай або спивалися, або йшли в депутати.

Тож Алекс просто взяв Марину за руку.

І вони пішли додому крізь ліс, що поволі занурювався в сутінки, залишаючи за спиною ще один день свого молодого життя, акуратно обміняний на зім'яті гривні та кілька зайвих ілюзій.

Слово від автора:

Коли я писав ці рядки, я майже фізично відчував запах волинського бору.

Ліс у кожне наше почуття вплітає свою тиху мудрість. Дерева, що ростуть там, роками вбирають у себе силу землі, дощі та шторми, щоб потім стати основою для чогось міцного.

Перше кохання  назавжди змінює нас. Спогади про нього, наші перші переживання,  залишаються з нами назавжди..

Я вірю, що предмети, якими ми оточуємо свій побут, теж повинні залишати свій добрий слід.

Обирайте меблі, які стануть частиною вашої історії: https://obstanovka.com.ua/

Читати далі

Головна сторінка - - - -Попередня сторінка - - - - Наступна сторінка