Вступ

Роман «Той, хто вміє мовчати»

Вступ

Епіграф:

«Іноді людина залишає батьківщину не тому, що розлюбила її.
А тому, що одного дня зрозуміла: щоб зберегти себе — треба піти мовчки.»

Відчуй атмосферу   через  відео

Середземне море вночі поводилося цілком пристойно.

Воно не шуміло, не вирувало й не намагалося справити враження. Воно ліниво дихало десь унизу, за темною крайкою тераси, наче заможний і дуже впевнений у собі чоловік після доброї вечері.

Над узбережжям стояло тепле повітря — густе, солоне й трохи хмільне. Камінь за день розжарився до стану східної філософії й тепер повільно віддавав накопичене тепло світові. Пахло морем, тютюном і грошима, які нарешті перестали пахнути чужими руками.

На терасі сидів Алекс Романовський.

Сидів він добре.

У радянській літературі так зазвичай сиділи або великі начальники, або громадяни, які вчасно залишили територію експерименту. Алекс належав до другої категорії.

На ньому була лляна сорочка — той різновид одягу, який коштує дорого лише тому, що має вигляд дешевого. Закочені рукави відкривали руки людини, яка вже встигла зрозуміти дві важливі речі: по-перше, безкоштовним буває тільки сир, а по-друге, чомусь цей сир завжди дістається не тобі.

Перед Алексом стояв келих віскі.

Лід у ньому тихо подзенькував із гідністю доброго адвоката.

На столику лежав ноутбук, з якого несподівано долинули звуки гармоні. Гармонь була стара, хриплувата й напрочуд чесна. Вона не намагалася сподобатися слухачеві, не обіцяла успіху за три кроки й не запрошувала на вебінар із саморозвитку.

Це грав дід Жорж.

Точніше, запис діда Жоржа, що в сучасній цивілізації майже одне й те саме.

Разом із гармонню в ніч виповзли звуки далекого Полісся: тріск багаття, шелест листя, чийсь кашель і та особлива сільська тиша, яка виникає лише там, де людям давно вже нічого пояснювати одне одному.

Алекс заплющив очі.

У такі хвилини між віллою на узбережжі й волинським селом Затишшя несподівано зникали тисячі кілометрів, кордони, паспорти й податкові режими.

Залишалася лише пам'ять.

Але тут сталося те, що зазвичай трапляється з усім хорошим у двадцять першому столітті.

Алгоритм вирішив покращити людині життя.

Гармонь зникла.

На екрані миттєво з'явився гладенький молодик із білими зубами й виразом обличчя людини, яка жодного разу в житті не тримала в руках нічого важчого за айфон.

— Друзі! Повертайтеся! — радісно вигукнув блогер. — Україна чекає! Час будувати нове майбутнє!

Але нове майбутнє так і не встигло добудуватися.

Кришка ноутбука зачинилася з таким звуком, ніби в темному провулку щойно закрили кримінальну справу.

Запала тиша.

Справжня.

Без мотиваційних промов.

Без патріотичних знижок.

Без людей, які пояснюють тобі, що саме ти винен батьківщині, поки батьківщина оформлює черговий тендер на власний порятунок.

Алекс дивився на море.

Але бачив він зовсім інше.

Сіре Затишшя.

Багнюку біля сільради.

Кабінети з обличчями чиновників, схожими на погано відгодованих котів.

І нескінченну армію громадян, які все життя щось терпіли з такою впертістю, ніби терпіння входило до обов'язкової шкільної програми.

— Я туди не повернуся, — сказав Алекс у порожнечу.

Фраза прозвучала спокійно.

Так людина повідомляє офіціантові, що суп пересолений.

Без трагедії.

Без пафосу.

Просто остаточне рішення дорослої людини, яка втомилася оплачувати чужі апетити.

Він провів рукою по мармуровому парапету.

Тиша тут була дорогою, якісною і, що особливо важливо, не вкраденою.

У Затишші тиша була іншою. Там вона народжувалася від безвиході.

Тут — від безпеки.

Алекс зробив ковток віскі.

Десь унизу вистигав його «Мерседес» — автомобіль, у якому було більше поваги до власника, ніж у багатьох державних установах його колишньої батьківщини.

«Цікаво, — подумав Алекс, — скільки патріотизму вміщується в людині до першого візиту податкової?»

Він усміхнувся.

Життя взагалі виявилося напрочуд корисною штукою. Особливо та його частина, де тебе нарешті перестають грабувати під оплески телеведучих.

Якби колись його не викинули із затишного світу ілюзій, він, імовірно, й досі сидів би в якомусь київському офісі, обговорюючи долю країни за дешевою кавою та дорогими обіцянками.

Але тепер усе було інакше.

Тепер він зрозумів просту річ: держава дуже любить сильних людей. Особливо в смаженому вигляді.

Чоловік має бути сильним не для того, щоб крокувати під чужими гаслами. Сила потрібна для значно складнішої справи — щоб одного дня зуміти сказати:

— Моє життя належить мені.

— Урок засвоєно, — тихо промовив Алекс.

Він підвівся й підійшов до самого краю тераси.

Над морем висіла яскрава зоря.

Алекс підняв келих.

— За тебе, Романовський. Ти все-таки вибрався.

Зоря блимнула.

Можливо, це був супутник.

А можливо — дід Жорж, який десь там, у безмежній небесній тиші, нарешті схвально кивнув.

Старий завжди любив людей, які вміють вчасно промовчати.

Слово від автора:

Вам теж набридли ці «ідеальні» блогери з білими зубами, які точно знають, як вам жити?

Алексу — так.

Саме тому він обирає хриплувату, але чесну гармонь діда Жоржа та просте лляне вбрання.

Справжня якість не потребує пафосу чи маніпуляцій.

Бо ваше життя належить тільки вам.

Обирайте чесну якість для вашого дому: obstanovka.com.ua

Читати далі

Головна сторінка - - - -Попередня сторінка - - - - Наступна сторінка